Боже каміння
Євангеліє від Марка (9, 17-31)
Слава Ісусу Христу, дорогі браття і сестри!
Нині ми знову переможені благовістям про віру. Ми знову невзмозі збагнути, як потрібно жити й мислити для того, щоб дієво вірити. Нам не збагнути способу вживання сили віри найперше через те, що ми надто слабкі істоти, бо коли гіркі чи важкі обставини життя торкаються нас, - ми не здатні вірити в їх розв’язання. Наприклад, коли людина перебуває у важкій хворобі і страждає через неї, то дуже важко, а швидше, неможливо для такої людини вірити у звільнення від тієї хвороби. Більшість людей не спромагаються на видужання через особисті зусилля віри. У прочитанні нинішнього євангельського уривка ми пересвідчуємося лише в одному – що віра була присутньою лише у Господа нашого Ісуса Христа. Віра Ісуса Христа була тим немислимо міцним та незбагненно невловимим для світу зв'язком, що зв'язував Його людську істоту із Божественною Його істотою. Для нас, християн, віра є здійсненням очікуваного і впевненістю у невидимому (Євр. 11, 1) і, це для нас є досить тривалою, повільною, кволою дорогою, яка часто буває нам не під силу. Для Господа ж нашого віра Отцеві є миттєвою і не містить жодних сумнівів. Слова Ісусові, сказані нещасному батькові у діалозі про зцілення сина його, - «якщо хоч трохи можеш вірувати, все можливо віруючому» (Мк.9, 23), - були вимовлені, швидше, як власне Його Христове кредо, а не як порада тому одному із народу. Той один із народу, коли прохав у Ісуса про зцілення сина свого, то, виснажений роками страждань та вболівань за сина, висловив сумнів від самого початку прохання свого, бо, прохаючи, промовив; «Якщо можеш, змилосердься над нами, допоможи нам» (Мк. 9, 22). Саме на оці слова «якщо можеш», у котрих і містився сумнів та невір'я чоловіка того, Ісус і відповів «якщо хоч трохи можеш вірувати». Ми ж, котрі не можемо вірити анітрохи, чуючи усе це, голосимо разом із чоловіком отим, - Господи, допоможи нашому невір’ю! Віру, отже, достатню для здійснення чудес та зцілень, має лише виключно Сам Христос Ісус.
Господь наш, браття й сестри, пояснює, як ми могли б за таких обставин безвір'я нашого, усе ж боротися проти диявольських слуг – бісів. Господь вказує прямо та ясно, що «цей рід (бісів) не може вийти інакше, як від молитви і посту» (Мк. 9, 29). Тобто, коли родові лукавих бісів наказує Господь Бог, то вони змушені виконати це, щоб знищеними не бути Світлом Божества, а коли людина бажає позбутися бісів, то не здатна вона їм наказувати так, щоб ті послухали її, але здатна вчинити їхнє в собі проживання нестерпним. І от, саме піст і молитва робить нестерпним перебування різноманітних бісів у самій людині – їм стає нецікаво всередині такої людини, а біси ненавидять, коли їх щось стримує, коли усе спокійно, коли чутно урівноважену та впевнену молитву.
Дорогі браття й сестри, нам потрібно не бути такими самовпевненими, якими ми є у житті, а змусити себе до поміркованості; нам, також, не слід впадати у розпач, а змушувати себе краще до праці, яка «на нас лиш дивиться». Ми, зрештою, своїми постом і молитвою щоразу зміцнюємо віру свою слабку та невірство своє знищуємо. Тому, зараз, на середині Посту Великого сповнімося новою, свіжою силою, що з'явилась від почутих слів Христових та донесімо до дня світлого Воскресіння Господнього наше земне знамено необхідного перед Ним упокорення та смиренномудрости, терпеливости й любови. Хто ж не постив до цього дня, той нехай нині приступить до цього благодайного славного подвигу, що повертає до життя і тіло, й душу. Хто ж донині поневіряється десь поміж світом та Церквою та не відає до чого ж пристати, той нехай віднині прилучить себе до істинного життя у Церкві Божій та заповідях Його, а у турботах та принадах світу цього нехай побачить він ціну їхню, ціна ж їхня – тління й смерть. Нехай не кидають нас пристрасті земні – гніву, ненависті, перелюбу чи невтримної наживи – «то у вогонь, то у воду» (Мк. 9, 22), а простуймо, браття й сестри, важкою Христовою дорогою незламної віри нашому Небесному Отцеві.
Амінь.
