17,11,2013

Євангеліє від Луки (8, 41-56)

 

        Слава Ісусу Христу,

      дорогі браття й сестри!

         Погляньте, браття й сестри, - дочку Яїра підняв із мертвих Господь наш Ісус Христос. У цій події головним є не те, що дочка Яїра ожила, а те, що її із мертвих підняв Господь. Чому я кажу, що факт того, що воскрешення дочки Яїра Господом є важливішим за факт самого воскрешення! Невже Господь воскресив дочку Яїра лише зі співчуття до самого Яїра, - то у такому разі в Палестині знайшлося б іще багато таких людей, яким варто було б поспівчувати та воскресити їхніх померлих. Чому лише дочку Яїра було повернуто із того світу? І, якщо б повернення із мертвих до життя цього було визначальним у приході Господа Бога в межі світу цього, то варто було б воскрешати усіх, що бажають цього аж донині! Однак, Господь усім присутнім тоді, котрі й глузували з Нього, і нам, що чують про подію цю, вказує на те, що Він Є Той, що Життя дає. Той же, браття й сестри, що життя дає, Той ним, життям і володіє. І чи міг би Господь Бог вертати людям життя лише для продовження його тривалості чи просто утримання його в межах достатньої тривалості? А далі що, знову смерть, як неминучість природня? В день природньої смерти, яка користь тому, хто би раніше отримав продовження перерваного чимсь життя? І, якщо люди бажають, щоб Господь дарував їм життя вічне тут на поверхні землі, то чи не стали б вічними і пороки наші, і гріховні пристрасті наші, і саме зло, яке сидить у душах наших? Невже, отримавши життя вічне, ми справді, як дехто каже, стали б добрими? Чи б не забажали,натомість, панування, загарбання, володіння, а далі боротьба, суперечки, відчаю, - то чи не пекло вічне отримали б ми в такому разі? Ні, все ж, залишається тут серед нас справедливе покарання: за злочин – смерть, за порушення – обмеження волі, за гріхи – обмеження здоровя чи тривалості життя, а за те, що ми діти Адамові – природня наша смерть. Ми всі помремо. Господь, підійме кожного із нас так, як підняв дочку Яїра, але нехай підійме нас Господь опісля природньої нашої смерти, щоб не мала вона влади над нами! Дивлячись на те, як Христос підняв дочку Яїра, ми бачимо, що Він –Володар Життя. Тому благаємо Його – після життя земного, нехай візьме нас до Життя, що в Ньому є, бо вже сьогодні ми до Нього прилучаємось словами уст своїх, зрікаючись гріхів своїх. Господь воскресить кожного, хто в Нього вірує, коли прийде судити Всесвіт, як і обіцяв нам. Він показав, що смерть – лише перехід, перепона, бо й Сам воскрес на третій день із Гробу. Однак, умовою того, що кровоточива одужала було те, що вона із вірою торкнулася одягу Христа. Вона увірувала в Христа як Всесильного Бога після того, як усі засоби світу втратили в очах її спромогу повернути їй здоровя. Яїрові Господь також промовив: «Тільки віруй». Але й нині, для того, щоб Господь уздоровив нас від смерті та тління нам необхідно вірувати в Нього, як переможця смерти. Умирати ми повинні через те, що Адам віддалився від Бога аж до смерти самої. Але, вже як ми померли, то звільнилися від Адамового прокляття; вирок над нами виконано – ми закінчуємо могилою. Віра ж нам потрібна для того, щоб Господь згадав про нас у Царстві Своїм і саме тут ще за життя на землі ми маємо засвідчити віру свою устами своїми та добрими своїми справами. Так, браття й сестри, добрі справи конче необхідні для підтвердження перед Богом нашої віри. З книги «Апостол» чуємо слова божественного Павла про те, що для спасіння потрібна лише віра, і, наприклад, засновник протестантизму Лютер, начебто через те і навчав, що справи добрі не потрібні. Та, якщо уважніше прочитаємо Апостольські слова, то побачимо, що він, Павло, говорив про те, що увірувавши в Христа умер він для Закону, бо діла закону не дають йому того, що йому дає Воскреслий Христос. Тобто, тому, хто вірує в Христа, не потрібні вже діла Закону, але добрі діла є надзвичайно потрібними – інакше, Апостол Яків у своєму Соборному посланні  суперечив би Апостолу Павлу у його посланні до Галатів, коли Яків говорить про необхідність діл, а Павло говорить про їх непотрібність. Так, не потрібно вже,  приносити передбачені у Законі жертви тельців, голубів, муки, оливи, тощо, але потрібно згідно Віри приносити у жертву матеріальну допомогу церковній спільноті – щоб учинялося, сповнене любові взаємне благодіяння у зібранні присвяченому Богові, - у Церкві бо, багаті, маючи достаток, чинять щось благе незабезпеченим, а незахищені й убогі можуть учиняти добрі справи стриманости, терпеливості, упокорення й молитви, яка, особливо, є обов’язком церковного кліру та чернецтва, - це є добрі діла, які свідчать, що ми Богові належимо, а не світові. Усе щойно описане не містить жодного сенсу для людини, що не вірить у те, що Бог є.Сучасний споживач скаже: «так, Господь, віддавши Себе в Жертву, викупив людину усіляку від Адамового прокляття, а тому потрібно триматися Христа, аби після першої смерті людина не померла другою смертю, а жила вічно в Царстві Небесному. Але, - скаже сучасник, -  я не вірю, що існував Адам і ми успадкували його гріх, а тому, мене не треба ні від чого відкупляти, чи жертви за мене приносити – усе це вигадка священослужителів різних мастей, у різні епохи, тому - де докази того, що релігія має хоч якийсь сенс?» Відповідь проста. Людство і людина зокрема, не можуть знати того, хто їх сотворив; смішно й зосереджено дошукуються учені, - як же виник світ і людина, а теорії їхні – це ловлення вітру, - сьогодні одна, завтра інша. Насправді усі їхні багаторічні марні зусилля свідчать лише про те, що людина не знає свого Творця, і це – нормально, бо не знає глечик гончаря. Інтелектуальний комп’ютер не перевершить інтелект свого творця – людини, а людина не знає Свого Творця – Бога.

Тому, браття й сестри, уся проповідь наша має сенс лише для тих, які вірують: і Божу дію можуть відчути лише ті, що вірують у Нього.Хто вірує, той відчуває Божу опіку, Його незриму присутність у справах справді добрих; у людини, котра відчуває Божу до себе любов, виникає бажання жити для ближнього, і така людина вчиняє справи милосердя. Водночас, для того, щоб відчувати любов Божу, потрібно відволікатися від стихій світу цього, врівноважувати та присмиряти дух свій, бо Бог невзмозі допомогти тим, які не наблизили серце своє до Нього. А щоб серце своє привчити до життя із Богом, то потрібно відмовившись від світських різноманітних принад, вправлятися в дотриманні норм і правил благочестивого життя, що виробилися в Церкві протягом століть. Прийшов бо Христос не для того, щоб скасувати закон, а щоб виконати його. Через те, правила та канони християнин повинен виконувати з любові до Бога та ближнього, але не виконувати їх із любові до себе чи своїх мрій, бо це означатиме, що до нашого серця увійшла фарисейська закваска – відразу стаємо розпинателями Христа. Отже, віруючи та очищаючи серце своє, ми наближаємось до Бога, отримуючи різноманітні благодіяння Його, найбільше із яких – життя вічне. Бачачи великий сенс у нашому існуванні на світі, створеному Богом та у світі, де панує зло, смерть та диявол, ми починаємо розуміти, що життя не таке вже й тривале для того, щоб, очищаючи себе, якнайкраще дістатись до Бога, запевнити собі майбутнє життя вічне у Царстві Його та виконати усі добрі справи на які ми здатні і спроможні. Віруймо у Бога та Сина Його Ісуса Христа та робімо у своєму духовному житті кроки Йому назустріч.

                                                                Амінь.

 

 

Апостол Галатам (2, 16-20)