Слава Ісусу Христу!

             Дорогі у Христі браття і сестри!

                Дуже часто ми з вами у житті своєму не можемо впоратися із тими чи іншими речами, що і повергає нас у великий відчай, який, супроводжений всередині нас дитячим риданням внутрішньої людини, виходить назовні нашої істоти чи то як істерика, чи то як депресія, чи як будь-що інше ненормальне у неодмінно нормальному світі.

                «Ісусе, Сину Давидів, помилуй нас!» - волали два сліпці, сидячи край дороги. Гадаєте, що вони усім так волали, - будь-якому лікарю чи релігійному ватажку? – Ні! Вони сподобилися відчути, що повз них проходить справжня і Єдина Сила. Якби було не так, то навряд чи Ісус зачекав їх у домі тому, де Він того вечора зупинився.

                «Нікому не розповідайте» так наказав Господь колишнім сліпцям. Заборона ця Його не мала ніякої дії, бо колишні сліпці усе усім розповіли. Та не для того забороняв Господь людям розповідати про чудеса, щоб уникати фарисеїв, а для того, щоб смирити Себе - Сина людського перед Богом і смиренням Своїм закликати зцілених до смирення. Коли ми отримуємо від Господа дарунок, то краще смиритися і подумати не про дарунок, а про те, що ми у цьому світі лише Божою любов’ю і тримаємося, і, що найголовніше – це не втратити за жодних обставин цього тонкого та найміцнішого невловимого зв’язку зі Спасителем, бо в Ньому Одному є справжнє Життя.