Боже каміння
Євангеліє від Марка (10, 32-45)
Слава Ісусу Христу, дорогі браття й сестри!
Завжди, коли ми звершуємо ту чи іншу справу, то, принаймні, маємо невідворотньо виконати все задумане; коли ж неохоче задумане звершуєм, то чи можемо надіятись на успіх?
Ось, Господь наш вирушив до Єрусалима і, як чуємо, Ученики Його – Апостоли почали дорогою жахатися та огортатися страхом. Важко було Апостолам слідувати тоді за Христом, бо слова Його про страту Його й смерть тяжіли на серцях їхніх та гнітили їхні думки. Ніяк не вдавалося їм себе опанувати і з’явилася раптом у декого з-посеред них (у Якова та Іоана Заведеєвих) думка про те, що за такі хвилювання їхні й потрясіння їхні неодмінно вони від Господа мусять отримати нагороду належну, а, оскільки вони найближчими є до Господа, то нагорода має бути в них найвищою. Чи то їх так втішала надія на сподівану майбутню нагороду, чи то страх спонукував застерегти собі негайно в Бога будучину, але вони, не втерпівши, ледь вислухавши розповідь Ісуса про неминучу смерть Його, звернулися до Нього зі своїм проханням. У нерішучому й водночас нетерплячому своєму зверненні прохали вони у Ісуса, аби сісти їм обабіч Нього у Царстві Небеснім Його! Уявіть собі, браття і сестри, що іще було у них попереду кілька днів дороги до Єрусалима; про схоплення Ісуса, осудження Його, знущання, зневагу й побиття, і Його страту чують вже не вперше; Воскресіння Його з мертвих не вражає їх своєю неймовірністю, - та натомість у ним лише одне прохання: « - Дай нам одному праворуч від Тебе, а другому ліворуч від Тебе сісти у славі Твоїй.»(Мк. 10, 37). Виникає питання, - вони, взагалі, слухали Господа свого?! Так, чули і, навіть могли повторити слова Його про Єрусалим, про те, що видадуть Його, що першосвященики засудять, що передадуть Його язичникам, що битимуть, що вб’ють, що Він на третій день воскресне … . Зрозуміло одне – чули, навіть запам’ятали, однак – не осягнули слів цих. Відчули, що Господь учинить щось рішуче й небувале, якусь дію вселюдського розміру, відчули, що зі смертю Господа, прийде й кінець усього світу. Та незважаючи на таке усвідомлення усього Христом сказаного, Яків та Іоан не помислили про свою участь в усьому, що має звершитись із Господом та з усім світом, а про частку свою в Царстві майбутньому, що його їм Христос принесе, помислити не забули – щоб сидіти у славі обабіч Господа повік. Господь, отже, сяде у славі Отця Свого на вічний Престіл Вседержительський, перетерпівши розп'яття, смерть, Гріб, Воскресіння, а Яків та Іоан, попри все, теж обабіч Свого Господа возсядуть, не перетерпівши страждань, - лише домовившись із Господом про все це наперед, - завчасно.
Слід зауважити всім нам, що й ми теж розраховуємо, проживши у церковнім лоні, сподобитися Царства Христового, не проливаючи Хресної крови. Однак рятує нас від осуду Христового лише смирення наше перед Богом, котрого ми примушені триматись через те, що дуже схильні всі ми до гріха та усілякої нечестивої спілки поміж собою.
Можливо, тому Господь пояснює далі найсокровенніше для світу – природу церковної влади, і вказує на її категоричну несхожість із владою земних володарів, бо земна влада побудована на підкорені одними інших, вищими нижчих. Найвищим же у Христа є той, хто є слугою найнижчим, хто покірніше та старанніше іншим служить і, це дуже не схоже на характер взаємостосунків сильних «світу цього». Останнім часом устрій переважної більшості розвинених країн сучасного нам світу пройнято принципами, схожими зі згаданими – християнськими, бо уряди цих багатьох країн спрямовані на служіння рядовим членам суспільства. Однак і нині цьогосвітня пиха віднаходить собі місце в гуманістичній системі світового устрою, пануючи в тіньових системах, чи у різного роду бізнесових світових елітах, що мають певну автономність у своїй діяльності, чи в інших, хоч і легальних, однак, неофіційних структурах різноманітного ідеологічного спрямування та, практично усюди, де лише з’являється хоч би й найменша можливість проявів фізичного, морального, ідеологічного, релігійного насильства над собі подібними. Проникає мирська пиха і в церковну духовну огорожу та інфікує багатьох, перетворюючи їх на новітніх фарисеїв, але згадана Христова ознака Церкви, все ж ніколи не покидає Церкви, бо Господь і в найскрутніших і найнесприятливіших обставинах її буття, оберігає в ній вірних слуг Своїх. Порятунок, захист і духовний мир в Божій Церкві, заснованій на Страстях Його, повсякчасно має змогу віднайти кожен, що створений на Образ і Подобу Божу та бажає, покинувши погибельний світ, належати лише Христу Богові. Христос-бо – це Агнець Божий, в жертву за гріхи багатьох добровільно самопринесений. Добровільність у самопожертві саме Цього, Богом-Отцем указаного Агнця, є і спасительною, і викупительною для нас із неволі й полону гріха.
Спостерігаймо ж, браття й сестри, своїм покаянним духовним зором, як Господь прямує заради усіх нас до Єрусалима, знаючи, що йде на муки та на смерть та, відчуваймо, що ж то у нас самих заважає нам перебороти страх, закутість та лінощі, щоб нам було легко іти за Христом? Страх-бо – ознака нашої прикутості до світу грішного цього, а хто відмовляється від гріха, той підіймається понад страхом та живе. Дорівнятися до подвигу Христа Ісуса – Сина Божого ніхто із нас невзмозі, але звершувати кроки у бік істини і ближньому служити – можемо завжди, і нині, повсякчас, і на віки віків.
Амінь.
